«Среди многих страшных тайн войны есть одна особо охраняемая — дата вступления СССР во Вторую мировую войну. Для того чтобы скрыть правду, коммунисты пустили в оборот фальшивую дату — 22 июня 1941 года. Коммунистические борзописцы придумали множество легенд про 22 июня. Я слышал даже такую: «Мы жили мирной жизнью, а на нас напали...»
Чтобы версия про 22 июня казалась более правдоподобной,.. выдумана цифра 1418 дней войны. Это на тот случай, если некто любопытствующий решит сам вычислить дату начала войны. Начав отсчет назад с момента окончания войны в Европе, он непременно (по расчетам советских фальсификаторов) должен упереться в «то роковое воскресенье».
Так писав Віктор Суворов у своєму уславленому «Криголамі», викриваючи методи сталінської і післясталінської пропаганди. покликані замаскувати участь більшовицького керівництва у розпалюванні Другої світової війни та у лиходійствах того часу. І продовжував цю думку: «Пойманный преступник начинает излагать случившееся с момента, когда кто-то дал ему по морде, упуская из виду, что сам он до этого грабил и убивал людей на улице. Красная пропаганда, подобно пойманному преступнику, начинает изложение истории войны с момента, когда иностранные войска появились на советской территории, и изображает Советский Союз невинной жертвой. Давайте перестанем изображать себя невинной жертвой. Давайте вспомним действительно невинных, погибших в «предвоенный период» под штыками армии-«освободительницы». Давайте писать историю войны не с 22 июня, а с момента, когда коммунистические орды без объявления войны ударили в спину истекающей кровью Польше, героическая армия которой в неравной борьбе пыталась остановить движение Гитлера на восток. Давайте писать историю войны не с 22 июня, а с того дня, когда Сталин принял решение начать войну».
Коли два десятиліття тому я вперше взяв у руки «Криголам», то у страшному сні мені не могло привидітися, що колись керівництво посткомуністичної Польщі — тієї Польщі, на яку ми ледь не молилися і вважали для себе взірцем, — візьме на озброєння шаблони сталінської пропаганди. І якби тільки влада світська, але ж і церковна влада в особі католицьких ієрархів. Чи то якесь колективне помутніння розуму сталося, чи то у владних структурах наразі надто багато тих, хто вчився свого часу у Москві, чи то консультантами найвищого рівня у Варшаві працюють добре замасковані «кроти» ФСБ... Але факт залишається фактом: компромісні в політичному сенсі і християнські за суттю формули оцінки Волинського конфлікту та взаємного вибачення 2003 року сьогодні розтоптані — й ініціатором того виступила польська сторона.
Ба більше: рівень політичного божевілля у Варшаві сягнув такого градусу, що частина депутатів Сейму радо вітала присутність у своїй залі засідань Вадима Колесніченка, який привіз звернення 148 членів Верховної Ради України з проханням визнати події на Волині у 1943 році геноцидом. Так, Єжи Стефанюк, депутат із Селянської партії, ініціатор і автор чи не найрадикальнішого проекту резолюції, висловив переконання, що в резолюції Сейму потрібно вжити слово «геноцид» і послався на Колесніченка: «Я не розумію, коли хтось говорить, що це шкодить польсько-українським відносинам. Сьогодні у залі перебуває і прислуховується до нашої дискусії пан депутат із українського парламенту Вадим Колесніченко, віце-голова Партії регіонів. Ми отримали від українських депутатів лист, в якому вони кажуть, що історичної правди не можна приховати, бо, заплющуючи очі на злочин, ми самі стаємо його співучасниками. Я не розумію, при чому тут Росія чи Євросоюз, адже Партія регіонів прагне в Європейський союз, а не до Росії». Отакий «нерозуміючий» парламентарій, якому, мабуть, забракло часу доручити помічникам подивитися в Інтернеті, хто такий Вадим Колесніченко і яка «Європа» будується в тих областях України, де безроздільно панує Партія регіонів. А Патрик Які, депутат із партії «Солідарна Польща», заявив ще різкіше: «Українські злочини щодо рівня жорстокості, екстремальної жорстокості, годі з чимось порівняти. Їхні виконавці не відстають від найбільших злочинців Другої світової війни. З тією, щоправда, різницею, що німецькі злочинці, або злочинці з колишньої Югославії засуджені й покарані, натомість українським злочинцям ставлять пам’ятники, а їхніми іменами називають школи, а дні, в яких вони вчинили ці злочини, їм дозволяють святкувати. Така фундаментальна різниця. І на цьому, шановні панове, ви хочете будувати примирення?» Зверніть увагу на словосполучення «дозволяють святкувати». Недостатньо Партія регіонів бореться з українським націоналізмом в Україні, українців, мабуть, слід загнати в підпілля або в гетто, щоб не лякали світ «українські злочини»...
Я вже не кажу про те, що звернення 148 депутатів Ради у повному складі підписала фракція Комуністичної партії України. Сьогодні практично весь польський Сейм солідарний з КПУ у тому, що події на Волині були геноцидом (щоправда, правляча «Громадянська платформа» вживає більш слабку формулу — «етнічна чистка з ознаками геноциду»). Чи можна було уявити такий, м’яко кажучи, оксюморон два десятиліття тому?
Хоча... Нинішня Польща — це вже не Польща Ѓедройця та Куроня, Лема та Мілоша. Нинішня Польща — це країна, в якій Лєха Валенсу відсунули на маргінес і в якій Єжи Гофман знімає ура-патріотичну й історично фальшиву «Варшавську битву. 1920» — у найкращих (а з точки зору правдивості — найгірших) традиціях радянського агітпропу. То ж, схоже, у цьому контексті поведінка переважного числа варшавських політиків, на превеликий жаль, виглядає цілком логічною.
І лежить вона в річищі логіки польського великодержавництва, яке на повну силу проявило себе разом із відновленням Речі Посполитої у 1918 році. Не буду витрачати зайві слова про агресію Польщі проти Західно-Української Народної Республіки, про окупацію Польщею Східної Галичини, про невиконану обіцянку надати цим землям широку національно-територіальну автономію (саме на цих умовах Східна Галичина була передана Польщі у 1923 році Радо послів Антанти) — про це написано чимало. Варто згадати інше — заміри провідних польських партій та політиків тоді були куди більш масштабними. Британський прем’єр Ллойд-Джордж згадував, що польські представники на Паризькій мирній конференції 1919—1920 років неодноразово порушували питання про повернення Польщі до кордонів навіть не 1772 року, а XVII століття, тобто щоб східні кордони Речі Посполитої проходили по Дніпру, бажано — включно з Києвом. Ллойд-Джордж у відповідь на ці вимоги назвав поляків «імперіалістами», а потім іронізував у спогадах з того приводу, що от, мовляв, держави, які заледве встигли з’явитися на політичній карті, вже зазіхають на чужі території. І йшлося не просто про тихі-мирні претензії: 27 лютого 1920 року Ленін телеграфував Реввійськраді Західного фронту: «Треба дати гасло підготуватися до війни з Польщею». Це була відповідь на висунуту трьома тижнями раніше вимогу Варшави вивести всі радянські війська з територій, що лежали в межах Речі Посполитої до 1772 року, тобто до першого поділу Польщі. Отож Єжи Гофман, котрий починає свій фільм зі сцени, коли Троцький з Леніним планують, як розібратися з Польщею, м’яко кажучи, лукавить, не згадуючи про ультиматум Варшави і її прагнення загарбати українські, білоруські та литовські землі. Хоча, звісно, що Комінтерн з його «трупом білої Польщі», що Варшава з її претензіями (Жан-Батіст Дюрозель в «Історія дипломатії від 1919 року до наших днів» пише: «Польща відкинула як радянські мирні пропозиції, так і запропонований Антантою кордон. Чимало поляків хотіли повернення кордонів 1772 року і навіть захоплення всієї України») — обоє-рябоє.
А далі, окупувавши Волинь та Східну Галичину, польська влада розпочала колонізаційну політику. У її контексті слід згадати і широкомасштабні репресії проти православної Церкви, і нищення українського шкільництва, і погроми українських культурницьких організацій (особливо масштабні під час так званої «пацифікації» 1930 року, номінально спрямованої проти «радикальних елементів»). У різних джерелах фігурують дещо відмінні цифри, але за всіх обставин на початку 1920-х на Волині існували сотні українських шкіл, а наприкінці 1930-х залишилося кілька десятків (деякі дослідники, втім, зазначають, що їх залишилося менше десяти...); із кількох тисяч православних храмів Волині за цей же період залишилося півсотні. І діялося все це, між іншим, за активної участі католицької Церкви.
Якби українці були неграми чи арабами, то нинішня Польща тяжко каялася б за свої колонізаторські гріхи — як-от багато країн Західної Європи. Але...
Але наразі офіційна Варшава своїми діями фактично виправдовує злочинну політику — як колонізаторів часів міжвоєнної Польщі, так і емігрантського уряду часів Другої світової війни, який затято, за будь-яку ціну прагнув утримати території, де етнічні українці становили від 70% до 95% у складі Речі Посполитої. Відтак Армія Крайова та інші збройні формування цього уряду вели — за умов нацистської окупації! — війну не лише з Гітлером, а й з українським націоналістичним рухом, тісно співпрацюючи з радянськими партизанами, отже, з НКВД. У 1942 році формування АК, виконуючи накази командування, «наводили порядок» на сусідніх із Волинню Холмщині та Берестейщині, жертвами чого стали за одними даними сотні, за іншими — тисячі українців. Та все це «виноситься за дужки», коли початковою точкою конфлікту береться 11 липня 1943 року — так само, як у СРСР «виносили за дужки» пакт Молотова — Ріббентропа, говорячи про 22 червня 1941 року.
Ба більше: у Варшаві пішли далі своїх кремлівських навчителів. Звичайно, на Волині частиною керівництва ОУН та УПА і рядовими боївкарями вчинено тяжкий злочин проти людства й людяності, і тут, очевидно, можна вести мову про етнічну чистку, але ж не треба забувати і про «коридор» до Львова, вільний від українського населення, який пробивала Армія Крайова у 1944 році, і про нищення української інтелігенції під час операції «Буря» того ж року (причому вбивали не тільки націоналістів, а й комуністів тільки за те, що вони — українські інтелігенти). Хіба це не етнічна чиста з боку АК? І хіба це по-християнськи — коли голова Римо-католицького єпископату Польщі Юзеф Міхалік просить в українців пробачення за поляків, котрі «відповідали насиллям на насилля» і чинили «відплатні акції»? Адже в контексті кривавих акцій АК наХолмщині та Берестейщині за рік до Волинської різанини саме дії українських націоналістів підпадають під поняття «відплатних акцій»...
І якщо, як вимагає дехто з польських політиків, організувати міжнародний трибунал і посмертно судити винуватців Волинської різанини, скажімо, Степана Бандеру та Дмитра Клячківського («Клима Савура», що командував повстанцями під час акцій), то на цьому ж процесі як підсудні мають фігурувати і глава еміграційного польського уряду генерал Сікорський та командувач АК генерал Бур-Коморовський. Бо, по-перше, на Волині поляки діяли з не меншою жорстокістю, ніж українці, просто польських бойовиків було менше, тому й цивільних українців загинуло менше, по-друге, «підпільна Польща» на теренах, де українців проживало близько 80%, намагалася продовжувати ганебну та безумну колоніальну політику.
Звичайно, польський колоніалізм був істотно м’якшим за радянський, але від того він не перестав бути колоніалізмом як таким. Що й спричинило в кінцевому підсумку Волинську різанину, адже колоніальні й антиколоніальні війни завжди і всюди виходять за межі, передбачені Гаазькими конвенціями.
...Десять років тому я разом із Ігорем Лосєвим підписав листа українських інтелектуалів стосовно Волинських подій, який ѓрунтувався на формулі «пробачаємо і просимо пробачення». Професор Володимир Сергійчук тоді дорікав нам за «капітуляцію» — мовляв, українці у 1943 році боролися за свою державу на своїй землі. Але ми і сьогодні вважаємо, що вчинили правильно, по-християнськи: мета може бути справедливої, а методи її досягнення — ні, і в жодному разі не можна вважати припустимими цілеспрямовані вбивства цивільного люду. Здавалося б, кривава сторінка історії перегорнута, її вже ніхто не використовуватиме у політичних цілях, а історики скрупульозно, без зовнішнього тиску, вивчатимуть ті чи інші аспекти й деталі подій 1943 року.
Та сталося інакше — виявилося, що польська еліта і досі керується давніми великодержавними комплексами, загорнутими в «гуманістичні» фантики. І саме ці комплекси штовхнули польську сторону на дуже небезпечний шлях.
Я розумію, що після такої статті для Польщі (принаймні, офіційної) я остаточно стану персоною «нон ґрата», то й нехай. Тієї Польщі, у якій я бував у 90-х, на жаль, чи то вже немає, чи то вона відсунута на маргінес, а їхати до нинішньої, де влада, ЗМІ і значне число інтелектуалів співає в унісон з КПУ, ФСБ та адептами «русского мира», мені не хочеться. Маю, втім, сподівання, що нинішній гострий рецидив великодержавного імперіалізму у польському політикумі, та й у всьому суспільстві, буде скороминущим.
