Вітаю Вас, Гість! Реєстрація RSS

Майданчик.ua

Четвер, 26.04.2018
Головна » Статті » Історія

Друга світова війна: викладання, дослідження, маніпуляції
На відміну від Росії та її колишніх колоній, замаскованих під назвою «СРСР», день закінчення Другої світової війни, перемогу над нацизмом людство буде відзначати 8-го, а не 9-го травня. Справа в тому, що саме 8 травня 1945 р. (після двох годин ночі) німецька делегація у місті Реймс у Франції підписала акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Це не сподобалося Сталіну. Він наполіг на тому, щоб в Берліні, в зоні радянської окупації, відбувся «дубль», друга церемонія підписання акту капітуляції. Це сталося в передмісті Берліна Карлсхорсті о 22 годині 43 хвилини за центрально-європейським часом (у Москві вже було 9 травня). Ще до підписання акта Йосип Сталін підписав указ Президії Верховної Ради СРСР про проголошення 9 травня Днем Перемоги.

Так важливе для людства подію виявилося немов розділеним «навпіл». До речі, при Сталіні свято Перемоги протримався недовго: його скасували в 1948-му, з огляду на жахливі наслідки війни, зокрема, колосальна кількість інвалідів, які робили наочної банальну істину - як можна СВЯТКУВАТИ те, що приніс стільки лиха та горя.

Відновили День Перемоги як свято і вихідний тільки за Леоніда Брежнєва у 1965 році з метою політико-ідеологічного «цементування» суспільства. Все це супроводжувалося відродженням сталінських міфів, героїзацією війни, а часом і відвертою неправдою. Недарма ж вважається, що перша жертва війни - саме правда. Від шести до двадцяти мільйонів - такою була «амплітуда» кількості жертв війни в СРСР за Сталіна, Хрущова і Брежнєва. Горбачовська «перебудова» принесла нову цифру - 27 мільйонів. Трохи пізніше московські історики почали наполягати: війна забрала життя 32-х мільйонів «радянських людей». 10 мільйонів припадає на Україну (так для України закінчилася війна колишніх «любих друзів» - Гітлера і Сталіна).

Мінялися вожді, цифри втрат, в історичному наративе акценти зміщувалися (наприклад, зі Сталінграда на Малу землю), але було те, що залишалося завжди. Залишалося розуміння: Другу світову не слід випускати з поля зору, коли мова йде про викладанні та дослідженні. Почнемо з викладання.

Підручники

Роль підручників у формуванні історичної пам'яті про Другу світову війну величезна. І тут доводиться визнати певний парадокс. З одного боку, ті, хто добре знає й аналізує шкільні підручники, констатують розрив, можна сказати, що між наукою і дидактикою. Мовляв, наукові дослідження випереджають те, що зафіксовано в шкільних підручниках, автори яких часто не відстежують новітніх тенденцій.

З іншого боку, можна зустріти твердження про те, що в підручниках минулі, після 1991-го, роки здійснювалася апробація саме нових підходів в історичній науці.

Яскравими прикладами тут можуть бути спроби відмовитися від вживання поняття «Велика Вітчизняна війна«, проаналізувати справжні причини невдач 1941 р. А також спроби переоцінки ролі і значення Української Повстанської Армії (УПА) і Організації Українських Націоналістів (ОУН), вкладу західних союзників у перемогу над нацизмом...

Насправді, якщо уважно проаналізувати підручники, можна побачити в них наявність обох згаданих тенденцій. Очевидно, ключове питання полягає в тому, за яким матрицям, «лекалами», вимогам створюються підручники. Тут, напевно, доцільно було б згадати про Міністерство освіти і науки України з усіма його нинішніми особливостями і вимогами. Втім, про це міністерстві і без мене чимало говорять... Я краще зупинюся на декількох аспектах, що здаються принциповими, коли йдеться про формування в учнів уявлень про Другій світовій війні, а також про місце і ролі в ній України.

Перш за все, на мою думку, підручники повинні формувати чітке розуміння того, що для України війна почалася не 22 червня 1941 р. Це потрібно для розуміння співвідношення понять «Друга світова війна» та «Велика Вітчизняна війна». У зв'язку з цим дуже виразним був для мене приклад з невідкладним внесенням змін у підручник Ф.турченка, П.панченка, С.Тимченко «Новітня історія України. Частина друга (1939-початок ХХІ ст.)», Київ, 2007.

На вимогу тодішнього міністра освіти і науки України була змінена формулирка назви першого розділу (у попередньому виданні «Україна під час Другої світової війни (1939-1941)». Воно було доповнено визначенням «Велика Вітчизняна війна»), вилучили фото і документи, позитивно характеризовавшие діяльність ОУН і УПА, а замість них поміщені фотографії і документи, що стосуються дій Червоної/Радянської армії, партизанів і підпільників, особливий акцент зроблено на прояви героїзму радянського народу/радянських воїнів на різних етапах війни. Це була очевидна спроба надати війні насамперед характер «радянськості».

У той же час, думаю, слід надати війні «українськості». Це не повинно випадати з поля зору викладачів. Як і той незаперечний факт, що СРСР і УРСР вступили в Другу світову війну 17 вересня 1939 р.: війська Українського фронту увійшли на територію Західної України і Західної Білорусії. Це був не «визвольний похід», не братнє «возз'єднання», а наслідок змови двох тиранів, які поділили між собою сфери впливу, домовилися про знищення Польщі як держави. Слід визнати, що СРСР вступив у Другу світову війну на боці нацистів. Це потім, у 1941-му, страшною ціною довелося розплачуватися і «виправляти» недоліки сталінської таємної дипломатії.

Ось чому учням слід пояснити, що ніяка не Велика Вітчизняна (цю ідеологему придумав сталінський академік Омелян Ярославський статтею в газеті «Правда» від 23 червня 1941 р.), а Друга світова війна для України, як і для всього світу, почалася у вересні 1939 р.

У завойовницьких планах Адольфа Гітлера Україна займала особливе місце. Власне, ці плани будувалися з урахуванням захоплення України, яка повинна була стати важливою складовою частиною реалізації «Плану голоду» (Der Hungerplan). Жителів окупованих територій СРСР, заради отримання додаткових продуктів харчування для німецьких військ і населення Німеччини, чекав голод.

У стратегії Йосипа Сталіна Україна також завжди присутня. Червоний диктатор ніколи не забував прагнення українців до незалежності, продемонстрованого в 1917-1920 рр. Він жорстоко боровся не тільки з відвертими противниками більшовиків. Серед української этноэлиты постійно вишукував «сепаратистів» і «націонал-неплатників», висловлював недовіру всій Компартії України і, нарешті, використовував складну ситуацію початку 1930-х для упокорення України за допомогою Голодомору. Приреченою на існування між двома тоталітарними силами, Україні під час Другої світової війни судилося пережити протистояння регулярних армій, геноцид, депортації, мобілізації, вивезення на роботи, зіткнення партизанських і підпільних рухів і ще чимало такого, що дійсно зробило українську землю кривавої («bloodland», якщо використовувати неологізм американського історика Тімоті Снайдера).

Все це прирікало Україну на незліченні жертви. Отже, якщо розуміти це, можна відразу позбутися ілюзій того, що українці тільки й мріяли про те, щоб захистити сталінську владу.

Події після 22 червня поставили під питання, власне, «вітчизняність» війни, легендарний ентузіазм і монолітність цивільного населення в справі оборони «соціалістичної вітчизни», виявили глибинний розкол суспільства: хтось воював у Червоній Армії, хтось був антикомуністом і боровся проти сталіністів, а хтось просто виживав, приспособлялся.

Це жодним чином не можна ігнорувати при висвітленні подій періоду Другої світової війни. Українці були не тільки в Червоній Армії, але і в УПА. Армією без держави назвав її один з її засновників, отаман «Поліської Січі» генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець. Стільки неправди накопичилося навколо УПА, що навіть один з найбільш кваліфікованих і послідовних її критиків (ховався під псевдонімами В.давиденка і Клим Дмитрук) у 1989 р. змушений був визнати: «...Радянські дослідники, керуючись багаторічними установками «не перебільшувати» політичної значущості сил ворога, більшою частиною показували УПА та інші збройні формування українських буржуазних націоналістів як невеликі розрізнені, неорганізовані банди, у яких не було ні відповідної військової підготовки, ні централізованого керівництва».

Зараз багато написано і видано про діяльність ОУН і УПА, і вчителі цілком вільно можуть користуватися цими джерелами. Принциповий момент полягає в тому, щоб не ідеалізувати діяльність цих структур, але також не можна ідеалізувати діяльність ВКП(б) і дії Червоної (Радянської) Армії.

Вкрай важливо, щоб у викладанні присутня тема Голокосту, проведеного нацистами на Україні. Навіть більше, можна говорити, що ця геноцидна політика, спланована нацистським керівництвом, почала масштабно втілюватися саме на Україні - з экстерминации київських євреїв у Бабиному Яру. Як відомо, в радянських підручниках «єврейські аспекти» человеконенавистической політики Німеччини на Україні ігнорувалися. Зараз завдання полягає в тому, щоб не забувати і про інші жертви (українців, росіян, ромах та ін).

Нарешті, давно слід ревізувати один з головних постулатів - про звільнення України. У 1944 р. такого звільнення по суті не відбулося. Було вигнання нацистів з території України. Та війна після війни, яку сталінський режим розгорнув тоді на західноукраїнських землях і вів аж до середини 1950-х, є одним з найбільш переконливих аргументів на користь саме такої дефініції. Але є й чимало інших (систематичні кампанії боротьби з «українським націоналізмом» або з його «проявами», переслідування інакомислення, тих, хто боровся за права людини, відстоював необхідність дотримання норм Конституції СРСР тощо).

Доцільно звертати увагу на те, що українці воювали не лише у складі Червоної/Радянської Армії, але і в різних арміях світу. За різними джерелами, від 35 до 50 тис. українських добровольців з числа канадських емігрантів (а серед них майже півтисячі офіцерів) у 1941-1942 рр. виявили готовність вступити в Канадські збройні сили, щоб взяти участь у розгромі нацизму. Мова йде майже про 11% української громади цієї держави, що налічує в довоєнні роки 360 тис.

Не набагато меншу кількість волонтерів послала в армію США північноамериканська громада українців. Майже 40 тис. американців українського походження брали участь в операції «Оверлорд», тобто у висадці 6 червня 1944 року в Нормандії, воювали в Тихоокеанському регіоні, Північній Африці, Італії і, нарешті, зустрілися зі своїми земляками-українцями з Червоної Армії на Ельбі в 1945-м.

Не всі знають, що кожен восьмий боєць корпусу генерала Владислава Андерса був українцем. Назвавшись поляками, вони в складі понад 100-тисячної польської армії пройшли шлях від туркестанського міста Красноводськ через Іран, Ірак, Сирію, Лівію, Судан, щоб взяти участь у бойових діях за визволення Італії від фашистів.

Дослідження

Якось мені довелося бути на зустрічі, де виступав Посол Нідерландів в Україні. Він цитував роман, герой якого говорив, що він відчував себе Другою світовою війною. Символічні і важливі слова. Коли мова йде про дослідників Другої світової війни, то вони повинні бути і війною, і обома протиборчими сторонами. Тільки в цьому випадку, очевидно, можна хоч якось наблизитися до більш або менш реалістичного відтворення досліджуваних подій.

За словами професора Олександра Лисенка, «про війну написано, на перший погляд, все, принаймні, набагато більше, ніж про будь-якому іншому періоді нашої історії: понад 20 тисяч монографій, брошур, збірників статей загальним тиражем 1 млрд примірників. З іншого боку, очевидно, немає жодного питання, який не був би так чи інакше сфальсифікований, заполітизований або просто замовчувався, або позначений напівправдою».

Якщо давати загальну оцінку стану цих досліджень у сучасній Україні, то доводиться констатувати: вони все ще знаходяться під впливом політиків, міфологізують цю проблематику, реставрують стереотипи сталінсько-брежнєвської історіографії. Однак це - неприйнятний інструментарій для осмислення амбівалентною проблематики Другої світової війни, ролі і місця України в ній. До цієї групи належать і ті, хто сповідує (частіше приховано, ніж відверто) «обережність» у ревізії застарілих підходів і оцінок.

Пам'ятаю, як в «Українському історичному журналі» в 2005 р. один автор написав: «Нове бачення полягає не в тому, щоб обумовлювати героїв і події Великої Вітчизняної війни, очорнювати нашу пам'ять про подвиг народу, як це подається в деяких публікаціях... У багатьох академічних виданнях, вузівських і шкільних підручниках, художніх творах, кінофільмах, через засоби масової інформації ці роки подаються як період суцільних репресій, «тоталітаризму і диктатури», «гулагів», «голодоморів» і т.д.».

Лапки, в які взяті відомі всьому світу і аксиоматические поняття, за задумом автора, явно повинні були показати читачеві, що цих «гулагів», «голодоморів» і т.д. ніби й зовсім не було. Коментарі тут, на мою думку, зайві. Згаданий автор акцентує увагу на тому, що під час війни «на чолі народу стояла партія комуністів» (звичайно, це правильно, але яка ще партія могла стояти, коли всі інші партії більшовики знищили як конкурентів?), і стурбований тим, що в останні роки не було опубліковано «жодне правдивого дослідження про роль комуністичної партії у досягненні Перемоги».

Не тільки в останні роки, але і в минулі. І заважала цьому сама партія, точніше, її ідеологи. Наприклад, десятиліттями не можна було розповідати про трагічний перший рік війни, пов'язаними з прорахунками керівництва, відступом і поразками, ганебною втечею представників влади, майже блискавичною провалом залишених для роботи проти німців підпільних структур, тобто з усім, що руйнувало офіціозні стереотипи. Було заборонено зачіпати тему полону, хоча в полоні опинилося понад п'яти мільйонів радянських військовослужбовців. Можна було писати про негуманне ставлення до них з боку гітлерівців, але не можна було говорити про нелюдське і принизливе ставлення до них власної держави.

Ні Женевської конвенції 1929 р., ні Гаазької конвенції і Декларації 1907 року про закони і звичаї сухопутної війни СРСР не визнав. Однією з причин, по яких Радянський Союз не підписав Женевську конвенцію в цілому, було незгоду з розподілом полонених за національною ознакою. На думку керівників СРСР, це положення суперечило принципам інтернаціоналізму.

До того ж сталінські «юристи» додали те, що Конвенція не гарантувала права військовополонених як трудящих: низька оплата праці, відсутність вихідних і т.д. Словом, все «обгрунтували», щоб відмовитися від Конвенції. Відмова СРСР від її підписання дозволив нацистам використовувати цей факт і залишити радянських військовополонених без усякого захисту і контролю з боку Міжнародного Червоного Хреста та інших організацій, що допомагали полоненим західних країн. Німецька статистика зареєструвала: 280 тис. радянських полонених загинули в пересылочных таборах і понад 1,03 млн пішли з життя при спробах втечі, померли на заводах, шахтах в самій Німеччині. І цифри для порівняння: в цій же країні за всі роки війни знаходилося понад 235 тис. англійських і американських військовополонених, з яких померло всього 8348 чоловік.

Звільнені з полону радянські воїни проходили тривалу перевірку у фільтраційних таборах, частина з них прямували на фронт, а решта під «опіку» Гулагу (у серпні 1945-го Державний комітет оборони СРСР прийняв постанову, згідно з яким репресіям повинні були піддаватися всі опинилися в полоні військовослужбовці).

Ще одна принципова тема - ставлення командирів до солдатського життя. Чимало слів витрачено для опису того, що називають «солдатським героїзмом». Однак ніхто ще не наважиться сказати на повний голос про ціну перемог. Про те, що ціна солдатського життя була копійка. Життя це взагалі не бралася до уваги. Наприклад, взяття Києва у листопаді 1943 р. було класичної сталінської примхою: він поставив завдання заволодіти містом до річниці того, що називали «Великою Жовтневою соціалістичною революцією». Задля цього при штурмі Києва загинули понад 400 тис. радянських воїнів.

Не випадково дані про втрати у війні тривалий час були засекречені чи применшені, адже вони ставили під сумнів репутацію багатьох воєначальників в різних військових операціях. Досі немає повноцінного аналізу самого процесу мобілізацій в сталінську армію (методи, категорії населення, ставлення людей до мобілізації тощо).

Ситуація поступово почала змінюватися з часів горбачовської «перебудови». Тоді були надруковані багато унікальні архівні документи, з яких постав зовсім непарадный образ війни. В якості прикладу можна згадати наказ №227, який увійшов в історію під назвою «Ні кроку назад!». Цей унікальний документ мав гриф «Без публікації». Так воно загалом і було: про нього не згадували в СРСР аж до 1990 року, коли його текст вперше надрукував московський журнал «Агітатор».

І все ж, процес «непарадного» розуміння війни поступово загальмувався. Перш за все це сталося в Росії, де міф про «Велику вітчизняну» вважають останньою барикадою і трактують як один з ефективних засобів консолідації нації. Почалася «повзуча», а потім і відверта героїзація радянського часу, апологетика Сталіна, радянської спецслужби, художній свист про «романтику» війни.

Зрештою, це справа Росії. Неприпустимо, щоб зараз в начебто незалежній Україні, з перспективи якої і слід оцінювати минуле, нас знову почали вчити, як «правильно» писати про війну. Навряд чи допустимо реставрувати міфи з недавнього (неподоланної) минулого, маневрувати між старими і новими підходами.

Після серпня 1991 р. національно-демократичні сили на Україні взяли на озброєння наратив національно-визвольної боротьби. Прискіпливі критики відзначили, що при цьому не були початі які-небудь серйозні спроби переглянути його або, принаймні, самі суперечливі його складові. Ці складові пов'язані насамперед з ОУН і УПА і з «неприємними» сторінками їх діяльності. До цих сторінок відносять тероризм, причетність до етнічних чисток (тут мова йде насамперед про відому «волинській різанині» 1943-го), непоодинокі випадки співпраці з нацистською Німеччиною і т.д. Все це ніби відійшло на другий план, оскільки діячів ОУН і УПА в незалежній Україні почали зображати, перш за все, в якості прикладу, борців за незалежну Україну (якими вони, власне, й були), забуваючи про їх «гріхах».

Тому не дивно, що в сучасній Україні виникли нібито два підходи до висвітлення подій війни. У прихильників кожного з підходів - свої герої. Скажімо, для одних це командир радянських партизанів Сидір Ковпак, для інших, наприклад, Роман Шухевич. В обох таборах згаданих та інших персонажів трактують по-різному. Прихильники Шухевича зображують Ковпака як ставленика Кремля, затіяв похід від Путивля до Карпат для знищення «української партизанки», тобто УПА. Для цього табору Шухевич - легендарний націоналіст, борець за незалежну Україну, незламний головнокомандувач УПА, Голова Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

Не буду коментувати згадані підходи, але хочу звернути увагу на дійсно гостру необхідність: потреба подальшого наукового пошуку, створення наукових біографій Степана Бандери, Романа Шухевича, Ярослава Стецько, Євгена Коновальця та багатьох інших з реалістичною подачею непростих колізій їхнього життя і діяльності, а не продукування патріотичних агіток про них.

Суспільно-політичний інтерес

Фахівці стверджують, що Україна - це єдина республіка СНД, де культура пам'яті стала найважливішим полем битви між двома політичними таборами - посткоммунистами і націонал-лібералами. Таким «полем битви» залишається і все, що пов'язане з Другою світовою війною. Почалося це ще за президентства Леоніда Кравчука, а особливо Леоніда Кучми.

Найбільш рішучі спроби «націоналізувати» історію України (зокрема й історію періоду війни) приписують президенту Віктору Ющенку. При цьому вважається, що це не принесло йому політичних дивідендів. Чому? Тому що він намагався грати роль, так би мовити, історико-політичного Фігаро. З одного боку, неревизированы ключові радянські дефініції (такі, наприклад, як «Велика Вітчизняна війна»), а з іншого - Віктор Ющенко нібито віддавав належне ОУН і УПА, тобто тим силам, послідовно боролися проти комуністичного режиму, його адептів, їх уявлень про Україну.

Виступаючи 9 травня 2007 р., Ющенко сказав: «Я твердо переконаний - ми повинні пишатися численними світлими прикладами єдності і мужності нашого народу у роки війни. Ця єдність існувала всупереч злу, всупереч насильству, всупереч фронтам і воєнним лініям. Цю єдність творили мільйони українських імен і тисячі бойових звершень. Від Олександра Довженка до Олеся Гончара. Від Миколи Ватутіна до Никифора Шолуденка. Від Олександра Сабурова до Івана Кожедуба. Від Романа Шухевича до Олени Теліги». Ющенко переконував, що «настав час щиро і по-братньому сказати один одному - кожен, хто боровся за Україну, заслуговує поваги і вдячності у всі часи». Закінчилося тим, що запланований пам'ятник Олені Телізі в Бабиному Яру так і не встановили. Разом з тим на Печерську, у Парку слави, спорудили пам'ятник Івану Кожедубу. Акценти, як бачите, цілком зрозумілі...

При Вікторі Януковичі святкування 9 Травня початок проводитися абсолютно за радянськими традиціями: по Хрещатику навіть проїхали танки з червоними прапорами. Цього виявилося мало. Незабаром суспільству і дослідникам почали «підказувати», що і як в історії розуміти. У 2011 р. Верховна Рада України прийняла заяву «До 65-ї річниці Нюрнберзького трибуналу над фашистськими злочинцями». У заяві засуджуються як «аморальні» спроби вказати на те, що СРСР і нацистська Німеччина відповідальні за розв'язання Другої світової війни, адже це, мовляв, спроби виправдати нацистів, їх поплічників за вчинені страхітливі злочини проти людства».

Для комуністів, які здійснювали не менші злочини, ініціювання та прийняття такої заяви - це просто спосіб «відбілити» свою ідеологію і своє непривабливе минуле. Але справа не тільки в цьому. Прикро те, що влада намагається диктувати, як «правильно» розуміти минуле.

Вчені оберігають сферу історичної пам'яті від директивного втручання політики. Яскравий приклад: французька газета «Либерасьйон» оприлюднила у грудні 2005 р. Декларацію 19 найавторитетніших істориків Франції з протестом проти практики видання парламентом так званих указів про пам'яті - з забороною брати під сумнів Голокост, влаштований турками проти геноцид вірмен 1915 р., з рекомендаціями щодо подання наслідків колонізаторської політики Франції в Африці і т.д. Історія - не релігія і не мораль, заявили вчені, вона не повинна бути рабинею актуальності і не може зводитися до пам'яті. Тим більше, вона не може бути об'єктом юрисдикції. У вільній державі ні парламент, ні який-небудь інший юридичний авторитет не має права визначати, що в історії є правдою. До цієї заяви істориків незабаром приєдналися кілька тисяч французьких учених.

Це - хороший приклад для України. І для політиків, і для дослідників. Схоже, однак, нинішній політичний режим його не засвоїв. Торішнє 9 Травня не стало Днем пам'яті та надання почестей загиблим, як у всьому світі. Всі «святкувалося» повністю в дусі застарілих радянських канонів, а вони не передбачають повноцінного діалогу влади та науковців.

...Свого часу Мішель Фуко висунув тезу про наявність «пам'яті» (тобто того, що нав'язує держава через офіційний історичний наратив) і «контрпамяти» (тобто того, що не відповідає офіційній версії історичних подій).

Все це у нас на Україні є. Схоже, немає іншого - почуття гідності, невторичности, немає розуміння того, що живемо в країні, яка не є частиною СРСР і Росії. А чим же є тоді сучасна Україна?

Хороше питання...

Категорія: Історія | Додав: Bog_Bod (12.07.2013)
Переглядів: 203 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]