Вітаю Вас, Гість! Реєстрація RSS

Майданчик.ua

Середа, 20.09.2017
Головна » Статті » Історія

Петлюра і Пілсудський: Спільний похід на Київ 1920 РОКУ


У спільному минулому українського і польського народів було чимало фактів братерства по зброї. Нині, коли велика увага приділяється конфліктам і непорозумінням між нашими народами в минулому, не меншої уваги заслуговують і ті явища й події, коли вони 90 років тому стояли пліч-о-пліч у спільній боротьбі з ворогом. Яскравим прикладом співпраці, дружби, єдності і бойового побратимства українців і поляків в боротьбі «за нашу і вашу свободу» на підставі так званого Варшавського договору 1920 року був спільний похід на Київ під проводом Голови Директорії і Головного отамана військ УНР Симона Петлюри і Начальника Польської держави Юзефа Пілсудського.

Укладаючи Варшавський договір, сторони передбачали, насамперед, спільну збройну боротьбу проти більшовиків. У тексті військової конвенції, підписаної 24 квітня 1920 року, що була додатком до самого договору і являла собою таємну угоду про надання військової та економічної допомоги УНР у спільній війні з Радянською Росією, зазначалося, що «на польській території буде продовжуватися організація українських частин, як-то мало місце до цього часу в Бересті, аж до часу, коли така організація буде можлива на власній території… Начальна Команда Польських військ зобов’язується доставити для Українських військ зброю, амуніцію, снаряження і одяги в кількості, потрібній для трьох дивізій» [6, 206-207].


Сучасна українська історіографія продовжує ставити під сумнів значення Варшавського договору і разом з тим замовчує роль військової конвенції та спільного походу. Разом з тим, поширені стереотипи про слабкість «армії Петлюри» в цей період, про те, що вона нібито перебувала в обозі польської армії. Такі оцінки є вкрай неправдивими і більше грішать домислами та емоціями. Незважаючи на положення військової конвенції про те, що «війська, предоставлені головною командою Українських військ, до розпорядження Начальної команди польських військ, уживе ця команда, стосовно до оперативних потреб нею накреслених на теренах України…» [6, 204], армія УНР мала відносну – ту, яка взагалі можлива за воєнного часу – самостійність у своїх діях і не була обтяжена втручанням польського командування.

Ще 2 грудня 1919 року Ю. Пілсудський дав дозвіл на формування українських частин на території, зайнятій польськими військами. Це свідчило про готовність поляків надати військову допомогу ще до підписання міждержавної угоди. Вже 20 лютого 1920 року на засіданні уряду УНР військовий міністр, генерал-хорунжий В. Сальський виклав концепцію відродження і формування армії. Відзначалась необхідність збільшення вогневої могутності окремих частин, забезпечення їх рухливості і маневровості. Вищим військовим об’єднанням мала бути дивізія, яка за рахунок мобілізації могла розгорнутись у тридивізійний корпус. Дивізія у своєму складі повинна мати: три піші бригади, один кінний полк з кінно-гарматною батареєю, гарматну бригаду з важким гарматним полком, технічні частини. Відповідно до цієї концепції С. Петлюра видав наказ Ч. 3 від 29 березня 1920 року про формування військових частин для негайного використання їх на фронті. У ньому йшлося про утворення єдиної суцільної армійської структури «знизу і до гори на єдиних національно-демократичних і регулярних засадах» [18]. 

Наказом визначалось створення шести дивізій. Формуванням нових військових з’єднань Армії УНР плідно займалася військово-дипломатична місія на чолі з генерал-поручником В. Зелінським. Її заходами та за допомогою польського військового міністерства у лютому 1920 року у таборі Ланцут була сформована 6-та Січова стрілецька дивізія, яку очолив підполковник (згодом генерал-хорунжий) М. Безручко. За наполяганням С. Петлюри на початку березня дивізія була переведена до м. Берестя на півторамісячний вишкіл та поповнила свій козацький і старшинський склад українськими вояками з інших таборів. У квітні дивізія переїхала до м. Бердичева, де Головний Отаман 10 квітня здійснив перегляд особового складу дивізії, після чого він вручив командуванню січовиків козацький малиновий стяг із золотим тризубом у блакитному верхньому кутку із гаслом: «За визволення України» [2, 30]. Дивізія нараховувала: старшин – 239, козаків – 1886, коней – 346, гармат – 4, кулеметів – 36 [13, 4].

У Кам’янці-Подільському за дорученням С. Петлюри полковник (пізніше генерал-полковник) О. Удовиченко розпочав формування Окремої стрілецької бригади шляхом з’єднання 4-ї стрілецької бригади О. Шаповала, 1-го піхотного Рекрутського полку П. Шандрука та окремої бригади О. Удовиченка, сформованої в районі Могилева. До неї увійшов кінний полк Фролова та кінна бригада ЧУГА, що перейшли від Добровольчої армії [12, 133-137]. Пізніше бригада була переформована в 2-у Українську стрілецьку дивізію (наказ Військового міністра від 20 березня 1920 р. № 119), а від 29 травня 1920 р. (наказ Головної Управи Військ УНР № 35) – у 3-ю Залізну стрілецьку дивізію. У травні 1920 року дивізія нараховувала у своєму складі 2403 чоловік, старшин – 317, козаків – 1462, коней – 407, гармат – 7, кулеметів – 29 [13, 4].


26 березня 1920 року у Головного отамана відбулася нарада за участю генерал-поручника Зелінського, генерал-хорунжого Сінклера, полковників Бондаревського, Данильчука, Сивошапки, підполковників Дідковського і Отмарштайна. Нарада обговорила проблеми організації української армії за зразком європейських регулярних армій, за духом республіканської, національної, демократичної, аполітичної. Нарада розглянула також структуру майбутньої армії і ухвалила створити Вищу Військову Раду [17].

У квітні – травні йшла робота над розробкою і впровадженням військових статутів, а наказом № 8 від 12 березня 1920 року та наказом № 49 від 28 квітня 1920 року введено чітку рангову систему Армії УНР відповідно до посад. Нова рангова система потребувала змін до уніформи, що були внесені наказом № 16 від 30 квітня 1920 року і затверджені Симоном Петлюрою 15 червня.

17 квітня С. Петлюра затвердив штати Військового міністерства, що складалось з Генерального штабу, Головної військової прокуратури, управлінь: законодавчого, загального, військово-морського, персонального складу, постачання. Загальна чисельність становила 133 особи.
Проведені заходи значно удосконалили армію, зробили її боєздатнішою, гідною тих завдань і випробувань, які знову випали на її долю в боротьбі із значно сильнішим і численнішим ворогом.


25 квітня 1920 року згідно з військовою конвенцією розпочався спільний похід українських та польських військ на схід проти більшовиків.
Симон Петлюра у відозві до народу говорив: «Народе український! Спільною боротьбою заприязнених армій – української та польської – ми виправимо помилки минулого, а кров, пролита вкупі в боях проти давнього історичного ворога – Московщини, яка зруйнувала колись Польщу і занапастила Україну, освятить нову добу заприязнених відносин українського та польського народів» [11, 22].


Зі свого боку з відозвою до всіх мешканців України звернувся Начальний Вождь Польської Держави Юзеф Пілсудський: «По моєму наказу військо Речі Посполитої Польської іде вперед. Разом з польським військом ідуть відважні сини України на чолі з Симоном Петлюрою… Довожу до відома населення цих земель, що польське військо усуває з теренів населених українським народом, ворожих окупантів, проти яких із зброєю в руках повстав український народ, захищаючи свої хати від насильства, розбою і грабіжництва. Польське військо зостанеться на Україні на час потрібний для того, аби правний український уряд міг перейняти владу на тих землях. З хвилею, коли уряд Української Народньої Республіки покличе до життя державну владу, коли на кордонах стануть озброєні оборонці українського народу, здібні забезпечити цей край від нової навали, а вільний народ буде в силі сам вирішити свою долю, польський жовнір повернеться в межі Річі Посполитої Польської, виконавши почесне завдання боротьби за волю народів… Я вірю, що український народ напружить всі свої сили, аби при допомозі Річі Посполитої Польської вибороти собі волю і забезпечити плодородним землям своєї батьківщини щастя і добробут, яким буде користуватися по повороті до мирної праці» [6, 7].


Армія УНР, нараховуючи близько 20 тис. вояків, успішно наступала на правому крилі фронту. Польська ж армія налічувала 44 тис. піхотинців і понад 6 тис. кавалеристів. 
Польсько-український наступ розвивався блискавично. Більшовицький фронт був прорваний і деморалізований. Головний удар нанесений по 12-й армії, яку цілковито розбито, і вона без опору відступила аж до Дніпра. 14-та армія, чинячи спротив, з боями також відступала на схід. 

7 травня 1920 року союзницькі війська здобули Київ. З цієї нагоди Петлюра і Пілсудський обмінялися телеграмами. Петлюра писав, що «пролита кров у боротьбі за свободу та незалежність наших держав міцно об’єднає два народи, надасть їм почесну роль у колі народів світу». Пілсудський відповів: «Відбувається боротьба за нашу і вашу свободу проти спільного ворога. Я переконаний, що порозуміння між Українською і Польською республіками принесе славу і добробут обом народам» [1, 157].

Офіційні зустрічі Пілсудського і Петлюри відбулися 5 травня на вокзалі у Бердичеві та 16–17 травня у Вінниці, куди після взяття Києва переїхав уряд УНР. На урочистому вечорі на честь перемоги 17 травня у готелі «Савой» Пілсудський промовляв: «Польща і Україна пережили тяжку неволю. Польща, отримавши найбільший дар на землі, – свободу, прийняла рішення розповсюджувати її якомога далі на схід від своїх кордонів… В блисках наших шабель ви не повинні вбачати нав’язування вам чужої волі… Буду щасливим, коли не я, скромний слуга свого народу, а представники сеймів польського і українського знайдуть платформу порозуміння. Від імені Польщі проголошую: «Хай живе вільна Україна!» [1, 159].


Петлюра в свою чергу говорив: «Висловлюю радість і вірю, що кров ще тісніше з’єднала обидва народи» [3, 164]. Віце-міністр в уряді УНР Г. Юзевський пізніше згадував: «Петлюра промовляв зворушливо, з властивою українцям чутливістю, з польотом. Говорив про Пілсудського – вождя Польщі, про українсько-польське братерство, про польську допомогу в боротьбі за волю України. Слова Петлюри слухали з відкритим серцем. Не були вони урядові, формальні, мілкі. Було в тому щось з подиху правди» [3, 65].


Однак в союзницьких українсько-польських стосунках явно проглядався двосторонній прагматизм. Так, Пілсудський визнавав: «Коли йдеться про мою українську політику, то це експеримент. Я є тим, хто втягнув Польщу в це діло, тому можу сказати, що даю тепер українцям шанс. Якщо їм удасться, то вдасться; не досягнуть успіху, то не матимуть його. Є два методи, щоб навчити людей плавати. Я волію кидати їх на глибоку воду і примушую плавати. Це, я власне, роблю з українцями» [4, 44].


Не менш реально дивився на речі і С. Петлюра, коли 1 травня 1920 року говорив при зустрічі І. Огієнкові: «Чи думаєте, що я сліпий, і нічого не бачу? Але ж пригляньтеся ж лишень до всього уважніше: чи маємо якийсь інший вихід із сліпого заулка, куди загнала нас зла доля? Чи ми самотужки при нашім розбитті та безсиллі справду зможемо що зробити? Чи ви самі добре не знаєте, що з поляками треба бути або приятелями, або ворогами. Нейтральними з ними не можна бути. Я вибрав першу конечність, бо на другу у нас нічого нема» [7, 322].


24 травня уряд УНР і Петлюра урочисто в’їхали до Києва. На Софіївському майдані відбувся парад українських і польських військ за участю 6-ї Стрілецької дивізії, який приймали С. Петлюра та польський генерал Риз-Смігла. У своїй промові Петлюра говорив: «Великий шлях ще перед нами до нашої мети. Ми перейшли всього четверту частину цього шляху. Ворог – на другім березі Дніпра. Наші брати, що на тім боці, ждуть об’єднання з нами. Перед нами великі завдання суспільного і державного будівництва, і кожен повинен оддати волю, душу й руки на службу цьому ділу. Ми повинні віддати на це всю енергію. Година повинна у нас бути за день, день за місяць, бо тільки таким чином досягнемо своєї мети» [8, 282].


Уряд УНР, повернувшись на рідну землю, здійснював заходи для встановлення влади на звільнених територіях. Постановою Директорії від 17 травня 1920 року були анульовані закони Радянської України і закони денікінського уряду та відновлювалася чинність законів УНР. Активна діяльність уряду УНР в цей період є вагомим аргументом проти закидів, що нав’язувались радянською історіографією щодо «польської окупації» України, та начебто перебування уряду УНР в «обозі політики Польщі» тощо. Заперечуючи, досить навести той факт, що тільки від червня до грудня 1920 року, за підрахунками автора за документами архівів, Радою Народних Міністрів УНР прийнято 240 законів і постанов з усіх сфер державного життя.
26 травня 1920 року був сформований уряд В. Прокоповича. В урядовій Декларації від 2 червня заявлялося про наміри відбудови зруйнованого господарства, налагодження фінансового становища держави, налагодження діяльності місцевих органів влади, а також (позаяк умови ще не дозволяли провести вибори до парламенту) наміри скликати тимчасовий орган – передпарламент з представників населення, місцевого самоврядування, громадських, політичних, професійних і кооперативних організацій. Уряд УНР ухвалою від 30 серпня утворив Комісію з вироблення Конституції УНР у складі 17 чоловік під головуванням А. Ніковського. Комісія провела 39 засідань і в результаті напруженої праці вже 1 жовтня 1920 року на заключному засіданні ухвалила «представити Раді Міністрів текст проекту Конституції і протоколи засідань», а також «вручити п. Головному Отаману текст виробленої Конституції» [16].


Однак, цим намірам не судилося здійснитися. В цей же час на північному польському фронті більшовики перейшли в контрнаступ, для ліквідації якого польські війська в Україні перейшли до оборони.


Пілсудський недооцінив мілітарної сили більшовиків і не надав достатньої уваги зміцненню як своєї армії, так і української. Невирішеним залишалося також і земельне питання. Побоюючись експропріації польськими землевласниками вже розділених земель, українське селянство значною мірою не підтримало спільного походу з поляками. Великої шкоди завдавала поведінка військової та цивільної польської влади, що часто ігнорувала права українців, встановлені договором, і поводилася як окупаційна. Це визнавав і сам Ю. Пілсудський коли говорив про поведінку познанських полків: «З цими негідниками не навоюєш. Мене вже повідомляють, що вся смуга, якою ми проходимо, готова спалахнути і повстати проти нас» [4, 29].


Скориставшись з такої ситуації і маючи значну чисельну перевагу (близько мільйона солдат), Червона армія 5 червня, прорвавши фронт на ділянці Канів – Біла Церква, перейшла в контрнаступ. На прорив більшовики кинули кінну армію Будьонного. Скупчення більшовицьких сил на північному фронті та наступ Кінної армії, що завдала поразки 3-й польській армії, створили загрозливу ситуацію для українсько-польських військ і примусили їх до відступу. 10 червня Київ знову опинився в руках більшовиків. Уряд з державними установами УНР з Вінниці через Жмеринку, де перебував два тижні, перемістився до Проскурова, 25 червня – до Кам’янця-Подільського, а згодом – 14 липня – виїхав через Галичину (Станіслав) до Тарнова.


Українська армія вперто боронила свій фронт, з успіхом стримуючи наступ більшовицьких військ. Відступаючи, вона давала відчутну відсіч ворогові на природних лініях річок Русава, Мурафа, Лозова, нанесла значні втрати більшовикам під Копайгородом, Лучинцем, в районі Озаринців.
Не дивлячись на відступ польського війська, уряд і армія УНР сподівалися утриматися на своїй території, про що свідчить звернення С. Петлюри «До населення Поділля» від 8 липня 1920 року: «Сьогодні я з Урядом УНР перебрав від поляків військову та цивільну владу на Поділлі. Віддані розпорядження про перейняття влади в повітах та м. Кам’янцю нашими адміністративними та самоврядними органами. До нашого народу повертається його рідна влада» [10, 223]. Безперечно, з висоти сьогоднішнього часу зрозуміло, що у цьому твердженні було більше сподівань, аніж реалій, проте надії Петлюри, що буде саме так, як заявлялося у зверненні, ще не були втрачені.


Адже разом із 6-ю польською армією армія УНР успішно боронилася аж до кінця липня на лінії р. Збруч. Успішним був бій Окремої Кінної дивізії в районі села Сидорова над Збручем 25 липня, в якому українська кіннота розгромила кінну та піхотну бригади червоних. Лише відступ польських військ, що ставив її в небезпечне положення, змушував українську армію теж відступити на захід, на територію Галичини.


Петлюра в ці дні вживає належних заходів, щоб не допустити в Галичині вибуху проти поляків, що «цілковито б дискредитувало нас перед цілим світом, одрізало б всяку можливість одержати зброю для армії і тільки зміцнило б становище большевиків», – пише він у листі до А. Лівицького 10 липня 1920 року. Водночас він наголошував, що «польський уряд повинен негайно видати акт, в якому засвідчує про зміну курсу в Галичині і то радикально, – очевидно, в напрямку здійснення національно-державних інтересів українського населення Галичини… Польський уряд не повинен заважати вступу галичан до нашої армії… Очевидно, що ми повинні мати право чи перевести мобілізацію, чи ж широкий виступ одкрити для охотників» [10, 225].


У відозві від 13 липня 1920 року «До українського населення Галичини» С. Петлюра закликав добровольців поповнювати армію УНР, «зголошуватися до українських запасових бригад в Тернополі, Теребовлі, Чорткові, Станіславові, або інших українських військових команд, щоб збільшити наші ряди для рішаючого бою з москалями» [15]. На прийом цих добровольців була згода Ю. Пілсудського, про що повідомлялось у його розпорядженні від 15 липня 1920 року (Ч. 4067/1), яке було передано до всіх польських та українських військових і цивільних установ [15].


Проте польські військові власті гальмували ці заходи. У цей же час низька активність бойових дій польської армії проти більшовиків і випадки недружнього, а то і ворожого ставлення польських жовнірів до українців, особливо до галичан, змусили С. Петлюру наприкінці липня 1920 року звернутися до Головного Командування Держав Антанти з проханням вплинути на польське командування.


Головний Отаман уже тоді був поінформований, що поляки мають намір укласти перемир’я з більшовиками. Тому у листі від 14 липня 1920 року до Ю. Пілсудського він висловлювався: «Я гадав, що глибоко помиляються ті, хто надає тимчасовим успіхам ворога рішаюче значення і вважає для себе потрібним починати ним мирові переговори. Разом з тим, я не вважаю стратегічного положення союзних армій таким лихом, щоби воно навіяло безнадійність чи безвихідність становища. Я, як Головний Отаман українських військ, свідчу, що армія українська є здорова духом, перед ворогом не почуває ляку і певна є в остаточній перемозі над ним» [8, 267].


16 липня відбулася чергова зустріч Петлюри з Пілсудським у Замості. Петлюра у відповідь на висловлене невдоволення щодо недостатньої допомоги з боку Польщі почув від Пілсудського невтішні слова, що Польща сама залежна від помочі Антанти і що опінія Європи не схвалює проукраїнську політику Пілсудського. У листі до А. Лівицького від 24 липня С. Петлюра визнавав: «В такому становищі, як зараз, армія не може довго бути. Поляки не дають ні засмотрення, ні постачання, в яких бачу неоправдане недовір’я та запідозрення. До цього часу – з моменту переходу р. Збруч – армія нічого од поляків не отримала. Коли так тягтись буде, армія буде самовільно брати: ексцеси і зловживання неминучі… Якщо на протязі певного числа днів я не отримаю відповіді (від Ю. Пілсудського. – С. Л.) – буду вважати себе вільним од контактних обов’язків супроти польського командування, і якщо большевики прорвуть фронт, а поляки підуть на неможливі для нас умовини перемир’я чи миру, то, спасаючи і нашу армію, і нашу державність, примушений буду поступити так, як того вимагають інтереси української державності» [9, 366-367].


Про вірність Петлюри союзницькому обов’язкові свідчить цікавий спомин Є. Коновальця: «Від імені З’їзду Українських Військових Організацій за кордоном, що відбувся у Празі 31 серпня 1920 року до Петлюри зверталися з пропозицією звільнити Українську Армію від її незавидної ролі оборони Галичини для Польщі та зберегти Армію виключно для боротьби за українську державність. Пропоновано тоді раптовим зворотом відсунути Українську Армію, що боролася на правому крилі польського фронту, у Карпати й таким чином ухилитися від дальшої боротьби проти большевиків. Розрахунок був такий, що большевики, після переможного походу через Польщу, були б дійшли до Середньої Європи й загрозили безпосередньо інтересам держав-переможців…які почали би організування поважного протибільшовицького фронту, при чому мусіли б узяти до уваги теж ті українські бойові сили, якими досі легковажили й не хотіли їм помагати… Українська справа виринула б тоді знову на широкому інтернаціональному форумі та не була б залежна від одного тільки маршала Пілсудського… Головний Отаман цю пропозицію відкинув. Не хотів допуститися, як сам зазначив, зради союзника» [5, 446].


У цьому випадку, очевидно, є сенс говорити не просто про політичну послідовність Петлюри, але і про його позитивні особистісні характеристики у стосунках із союзником. У складний для Польщі час Петлюра залишався вірним угодам з Польщею і спільній справі боротьби з більшовизмом. Він писав А. Лівицькому: «Я чесно хочу виконати свої обов’язки перед Пілсудським і Польщею і вживаю разом з урядом всіх мір, щоб не використалось тяжке становище Польщі, а навпаки, щоб в цей момент знайдено було спільну мову і можливість спільних акцій проти Москви. Для цього Польща повинна одмовитись від імперіалістичної політики, а зокрема, дати можливість Галичині приєднатися до України» [10, 226].


Отже, Петлюра вже через два місяці після підписання Варшавського договору плекав надію на з’єднання західноукраїнських земель в одній державі, причому наголошував, що «а) Ідею окремішної Галицької державності, незалежної чи федеративної з Наддніпрянською Україною вважаю надзвичайно шкодливою і ірреальною. Двох урядів не повинно бути. Мусить бути один, в даний момент скомбінований шляхом вступу кількох галичан до нинішнього Кабінету Міністрів. б) Зав’язання контакту супроти поляків з большевиками вважаю недопустимим, а по наслідкам своїм катастрофічним для нашої державності» [10, 226].


Він усвідомлював, що політичне становище УНР великою мірою залежитиме від переговорів поляків з більшовиками. С. Петлюру непокоїть, чи «на випадок прийняття поляками найгірших умовин мирових… не зважаться поляки на нейтралізацію нашої армії і уряду? Прошу це вияснити – для прийняття належних мір», – писав він у службовій записці керуючому справами Директорії М. Мироновичу 25 липня 1920 року [10, 231].


Про це ж С. Петлюра повідомляв посла УНР у Німеччині М. Порша у листі від 5 серпня 1920 року: «В кожному разі, які б не були політичні наслідки цих переговорів, Уряд і армія, стоячи на грунті самостійної України, будуть і далі провадити боротьбу до здійснення наших завдань, будучи глибоко переконаними в тому, що большевизм, як і вся система державного керування російського совітського уряду, не має жодного грунту на Вкраїні, про що свідчать величезні повстання селян як на Лівобережній, так і на Правобережній Україні»[10, 234].


Саме з цих міркувань Петлюра вживав заходів для зміцнення армії. Для цього він вважав за необхідне передислокувати з Полісся 6-ту дивізію генерала Безручка, яка діяла у складі польської армії, і 28 липня посилає у Варшаву телеграму голові Української Військової секції генералу В. Зелінському: «Категорично наказую вжити заходів до найскоршого приєднання 6 дивізії до Української Дієвої армії…» [10, 231]. 

14 вересня С. Петлюра затвердив «Закон про мобілізацію в звільнених від ворога нашою Армією повітах УНР для поповнення армії». Для заохочення до вступу в армію 31 серпня 1920 року окремим законом вводилися нові правила про одноразові грошові допомоги військовослужбовцям та їх родинам. Приймається рішення про формування у Ланцуті шістьох запасних куренів по 500 чоловік. Загальна чисельність українських відділів, які формувалися на теренах Польщі, дорівнювала 20 тисяч осіб. Очевидно, ця кількість українських вояків, що перебували у Польщі, не могла бути швидко влита до армії УНР. Більше того, попри свої союзницькі зобов’язання, польська влада і надалі гальмувала поповнення українських частин, особливо за рахунок галичан.


В інформаційному звіті від 24 серпня 1920 року наводилися дані, що «армія УНР складається з 6 піших дивізій, двох запасних бригад і окремої кінної дивізії… Вся армія нараховує в сучасний момент 15 тис. бійців, а всього 22000 люду… Мало технічних засобів, гармат та кулеметів, нема набоїв до рушниць і гармат. Важких гармат зовсім немає, немає панцерників і літаків, радіостанцій, дуже мало телефонного і телеграфного майна, одягом та білизною теж недостатньо забезпечені, бракує обуві» [20].


Тим часом, під сильними ударами більшовицьких армій Будьонного і Тухачевського польська армія поспішно відступала. На Варшавському операційному напрямку більшовиками було скупчено (з резервами) до 27 піших дивізій, 3 кінні дивізії та 2 загони, що разом складало близько 150 тис. багнетів та шабель. Над незалежністю самої Польщі нависла загроза. У Москві вже формувався польський радянський уряд на чолі з Ф. Дзержинським.


Армія УНР досить міцно утримувалася на позиціях понад Дністром, загрожуючи тилам противника. Починаючи від 7 серпня, більшовики на фронті Армії УНР вели активні бойові дії. 10 серпня вони форсували ріку Стрипу, але контрнаступом були відкинуті назад. 16 серпня ворог форсував Західний Буг на фронті 6-ї польської армії. Згідно з наказом українська армія 18 серпня відійшла за Дністер. Займаючи оборону на фронті 150 км, відірване від польської армії, з обмеженою кількістю набоїв, без резервів для маневру, українське військо виявило неабияку відвагу і впертість, не допустивши жодного прориву фронту. Ворог не раз намагався форсувати Дністер, але всі спроби закінчувалися для нього невдачами. Лише на стику поміж українським лівим і польським правим крилом в районі Жидачева більшовицька кіннота форсувала Дністер і захопила Стрий. Але цей прорив був невдовзі ліквідований.


Особливої уваги заслуговує героїчна оборона Замостя. Від 28 серпня до 2 вересня 1920 року 6-а стрілецька дивізія Армії УНР під командуванням генерала М. Безручка та два неповні полки і два бронепотяги польської армії відбивали атаки Першої кінної армії Будьонного чисельністю понад 16 тис. чоловік. Будьонний, не зазнавши успіху під Львовом, мав завдання маневром через Замостя – Люблін пройти на допомогу червоним під Варшаву. Ця затримка та неспроможність більшовиків взяти Замостя загородила шлях Будьонному на Варшаву і виявилася для Червоної армії фатальною. Тут, під Замостям, в урочищі Комарів відбулася найбільша битва кавалерії 20-го століття. Отримавши численні втрати і не здобувши міста, Будьонний відійшов на схід у напрямку Володимир-Волинського. Тим часом, 16–17 серпня польські війська розбили більшовиків під Варшавою. Перейшовши у наступ, українсько-польська армія відкинула більшовиків, які поспішно відступали на схід. І. Фещенко-Чопівський дуже влучно висловився: «поляки привласнили собі цей успіх, охрестивши його «чудом над Віслою», хоч – коли вже мова про чудеса – було це насправді «чудо під Замостям» [14, 63].


24 серпня українські війська почали наступ на північ, перейшовши Дністер у Нижневі та в районі Устечка. Але ввівши резерви, ворог змусив їх відійти назад за Дністер. Успішним був наступ Окремої кінної дивізії на Бурштин–Букачівці, що підсилив просування правого крила польської армії. Петлюра, перебуваючи на той час у Станіславі, з цієї нагоди направив телеграму: «Передати мою сердечну подяку командиру Окремої кінної дивізії полковнику І. Омеляновичу-Павленкові, всім командирам полків, всім старшинам та козакам йому підлеглим за бойові для нас успішні акції проти ворога в день 8 вересня цього року. Головний Отаман Симон Петлюра» [13, 213].


Характерною для цього наступу була операція українських військ щодо форсування р. Дністер в районі Городниці 14 вересня. Забезпечувала переправу головних сил армії УНР 3-я Залізна дивізія чисельністю до 800 багнетів, 550 шабель при 16 гарматах. Як згадує О. Удовиченко, не маючи необхідної для наступу переваги, вона завдала поразки радянським військам і забезпечила успішне форсування ріки, втративши при цьому лише 23 вояків пораненими. 15 вересня армія УНР перейшла Дністер. Головний Отаман звернувся з телеграмою військам: «Одержавши звістку про перші успішні для нас бої рідної армії при форсуванні Дністра, радію успіхам Армії і маю тверду надію, що розпочата акція швидко приведе нас на рідну землю для великої справи звільнення України від окупантів. Петлюра» [13, 244].


18 вересня армія УНР перейшла Збруч, пройшовши протягом трьох діб понад 110 км, і створила катастрофічне становище для всієї 14-ої більшовицької армії. 17 вересня в бою в районі Теребовлі особливо відзначилась Окрема кінна дивізія. 19 вересня був звільнений Тернопіль. 10 жовтня українці звільнили Коростень, а підрозділи генерала Омеляновича-Павленка зайняли Жмеринку. 24 жовтня було звільнено Вінницю. Українські війська вийшли на лінію Яруга – Шаргород – Бар – Деражня – Летичів – Літин. Польські війська у цей час також мали успіх і вийшли на лінію Летичів – Хмільник – Остропіль – Коростень. Таким чином, фронт проходив за 150 км від Києва.


Поразка більшовицької армії принесла їй великі втрати в людях та майні, а передовсім деморалізувала її, висвітливши внутрішню слабкість. Тоді ще були умови, щоб цілковито розбити й остаточно деморалізувати ті більшовицькі війська, які оперували на українсько-польському фронті, але і ця можливість була втрачена. Самі польські військові визнавали, що тоді можна було переслідувати розбиті більшовицькі війська аж до Москви. Ю. Пілсудський декількома роками пізніше писав: «Армія більшовицька була так розбита, що я не мав жодних військових перешкод, щоби шагнути куди тільки хотів на цілому фронті. Але я був в той час затриманий в поході через брак моральної сили в суспільстві» [4, 32].


С. Петлюра також вважав, що «спільний наступ польських і українських військ у глибину Правобережної України при такому стані, в якому перебували російсько-комуністичні ворожі сили, після опанування нами лінії Збруча, міг би кінчитися повним погромом противника, а в зв’язку з цим і перспективи на відбудування нашої державності могли б бути світлішими та мати ознаки реальної справи» [8, 391].


В цій ситуації, з військової точки зору, сприятливій для продовження збройної боротьби, польське командування пішло на укладення перемир’я, досягнутого на переговорах у Ризі. За порадою і під тиском Антанти 12 жовтня 1920 року між Польщею і Радянською Росією у Ризі було підписано плелімінарний мир, згідно з яким 18 жовтня на всьому фронті припинялися бойові дії. Пояснення такого кроку лежить на поверхні: ще 10 липня 1920 року англійський прем’єр Д. Ллойд Джорж від імені союзників пообіцяв Польщі допомогу за умови, що вона укладе перемир’я з більшовиками. Умовами перемир’я визначався кордон між Польщею і Радянською Україною по річці Збруч і далі – через Західну Волинь, місто Острог до впадання ріки Горинь у ріку Прип’ять.


Польська армія поступово почала відхід на лінію рік Збруч і Горинь, відкриваючи ліве крило Армії УНР для удару ворога з півночі. 12 жовтня Пілсудський віддав наказ армії з приводу закінчення війни і прощальний наказ до військ Головного Отамана С. Петлюри, в якому говорилося: «Від імені Польської армії вітаю Армію УНР, яка відроджена і зміцнена поставила перед собою нову мету, від якої, можливо, буде залежати майбутність Європи. Наша армія пам’ятає криваві бої в дні перемог і в дні важких випробувань. Разом пролита кров і братські могили заклали підвалини взаємопорозуміння та добробуту двох народів. Після двох років тяжких битв з варварськими загарбниками прощаюся з Армією УНР і підтверджую, що у важкі часи нерівних битв несли вони високо свої прапори, з написаними на них гаслами: «За нашу і вашу свободу». Бельведер, 18 жовтня 1920 р.» [1, 177].


У відповідь Петлюра направив Пілсудському телеграму: «Я можу запевнити Вас, пане маршале, що й надалі українська армія не відмовиться від своїх завдань і понесе сама вже той прапор, який третій рік має над її рядами. Українська армія, виконуючи волю народу, до кінця буде боротися проти варварства, яке несе світові жорстокий і підступний ворог нашої і вашої волі» [22]. Безперечно, у цій телеграмі між рядків проступає важко стримувана гіркота і розчарування колишнім союзником, та ще більше – послідовне бажання не відступити від своєї позиції.


8 листопада 1920 року Петлюра звернувся з листом до Пілсудського, в якому, зокрема, писав: «…Я почав ефензиву, бо се єдиний вихід із становища, утвореного Ризьким трактатом, деякі пакти котрого є незрозумілі та, певно і не для мене одного, бо мені здається, що й знавці міжнародного права не все в тому трактаті збагнути та пояснити зможуть. Єдине, що для мене ясним є після ознайомлення з цим витвором дипломатичної мудрости, це те, що я залишаюсь один і, що Україні прийдеться проводити дуже ризиковану боротьбу на очах у Європи, яка в позі Пілата буде дивитись «на схід» [19].


Цього ж дня, 8 листопада, у ставці командувача армії в Ялтушкові відбулася державна нарада за участю С. Петлюри, всіх членів уряду і командирів дивізій. Нарада ухвалила рішення про підготовку наступу на 11 листопада та прийняла відозву до українського народу, в якій закликала: «Повстань, як одна душа, одностайно встань до оборони Твоєї батьківщини й викинь чужих хижаків поза кордони рідних Твоїх земель. Головний Отаман військ УНР, а з ним укупі уряд та командування кличуть Тебе до останнього бою… Удармо на ворога, виженім його з нашої землі, политої святою кров’ю її синів, та розпочнімо нове буття! А буде воно таким, як Ти, Український Народе, вирішиш. В єднанні сила і побіда! У Твоєму імені, Український Народе, ми домагаємось від усіх громадян краю цілковитого послуху. Вперед з Божою поміччю!» [6, 63-64].


Українське командування, скориставшись перемир’ям, здійснило перегрупування своїх сил та провело мобілізацію. Головний Отаман сподівався отримати від поляків достатню кількість зброї та військового спорядження, але ці сподівання залишилися марними. С. Петлюра у листі до К. Мацієвича від 27 жовтня 1920 року писав: «Поляки дещо присилають з допомоги технічної – аероплани, тягареві авто, чоботи, білизну, ліки санітарні тощо. Нам не вистачає набоїв. Од них зараз все залежить. Маємо запас всього біля 600000 рушничних – це лише для одного бою. Отже, в даний мент все залежить од своєчасності допомоги, яку ви можете нам дати… Мобілізовано нами більш як 12500 чоловік. Приступлено до організації 2 запасних бригад, нового жандармського куреню і бригади кордонної охорони. Військове міністерство та Генеральний штаб вже переїхали до Кам’янця і приступили до роботи – деякі закупки робимо, ставимо майстерні тощо» [21].


На 10 листопада 1920 року армія УНР нараховувала 3888 старшин та 35259 козаків, з яких значна частина перебувала у другому ешелоні військ через нестачу матеріальних засобів, а найголовніше – зброї та набоїв. Проте, озброєними були лише: 2100 старшин, 9713 піших козаків та 2560 кіннотників, 675 кулеметів, 74 гармати, 8 автопанцирників, 2 бронепотяги [13, 330].


Треба зазначити, що перемир’я дало можливість також і більшовикам здійснити перегрупування своїх сил. У кінці жовтня вони проводять інтенсивне поповнення частин, перекидаючи цілі дивізії з протипольського та противрангелівського фронту. Проти армії УНР більшовиками було зосереджено близько 20 тис. багнетів та 40 тис. шабель при 120 гарматах і 5 бронепотягах. Довідавшись від агентурної розвідки та зрадників про наступ, що мала розпочати українська армія, більшовики 10 листопада випереджувальним несподіваним ударом прорвали фронт у районі Бару – Могилева і завдали нищівної поразки правому крилу українського фронту. Кіннота Котовського з Бару вдарила в тили армії, створивши загрозу оточення. Розпорошеність сил на значній території, відсутність оперативного зв’язку між частинами, нерішучість командувача (генерала Омеляновича-Павленка) у прийнятті рішення про наступ, невиправдане зволікання у часі і, найголовніше, чисельна перевага ворога – все це призвело до поразки українських військ.


Проте національна честь вимагала від української армії продовження збройної боротьби за найнесприятливіших умов. Ще впродовж 12 днів армія УНР вела безперервні бої. Про героїзм українських вояків свідчать переможні кінні бої під Сидоровим та Снитківим, бій під Чорним Островом, 15 тис. полонених червоноармійців, майже повне знищення 4-х піших бригад більшовиків, 25-ї Башкирської кінної бригади та кінної бригади дивізії Котовського.

18 листопада на терміново скликаному засіданні Ради Народних Міністрів за участю С. Петлюри у волинському містечку Фрідріхівці прийнято таке рішення: «1) Констатувати, що причина невдачі армії УНР в боротьбі з совітськими військами – брак набоїв і амуніції; 2) визнати доцільним в разі необхідності перехід армії і Уряду УНР на територію Польщі…» [10, 311]. 

На нараді в селі Писарівці 20 листопада Головний Отаман довів це рішення до командування армії, груп і дивізій. На підставі домовленості Головного Отамана з польським командуванням для збереження армії ухвалено здійснити організований відступ за Збруч і інтернувати армію на території Польщі. 19 листопада Головний Отаман віддав розпорядження про евакуацію всіх установ і державного майна на територію Польщі.


  • Останній свій бій Армія УНР здійснила 21 листопада 1920 року.


До кінця з військом перебував і Симон Петлюра зі штабом. Він був свідком героїчного бою кіннотників Мазепинського полку, що відбивали атаки, що була вдесятеро більшою за чисельністю, кінноти Котовського від переправи через Збруч і які останніми вбрід перейшли річку. Тут же героїчно закінчив свій бойовий шлях бронепотяг «Кармелюк»: вистрілявши в лави ворожої кінноти останні набої, зірвався з кручі, не давшись в руки ворогові.
Армія УНР не була переможеною. Вона повністю відступила за Збруч. Зброю і військове майно під контролем українсько-польської комісії з обеззброєння передано польській владі, а особовий склад, відповідно до міжнародних норм, мав бути інтернований.


Ситуацію та причини переходу армії на територію Польщі Петлюра у листі вищим урядовцям УНР від 23 листопада 1920 року характеризував так: «Головною причиною військової неудачі і переходу української армії через границі Польщі є брак набоїв і амуніції. Армія, розстрілявши набої, одступила, щоб зберегти свою єдність, а в майбутньому боєздатність. Армія перейшла границю в моральному здоров’ї» [10, 313]. Того ж дня у листі Військовому міністрові він наголошував, щоб «ні одної частини, підлеглої Військовому Міністерству, не розпускати. Вони повинні розташуватись на загальних умовинах інтернування в цілях організації підготовчої праці для повернення на Вкраїну» [10, 315]. Цю ж думку він висловлював у листі послові УНР у Туреччині І. Токаржевському-Карашевичу від 30 листопада 1920 року, стверджуючи, що «наша армія може відіграти в майбутній боротьбі з большевиками активну ролю. Вона не є розбита і дезорганізована, а схоронила свою організаційну силу. Уряд Польської Річі Посполитої дає нам можливість не порушувати тієї організаційної єдності, і коли будуть належні сприяючі обставини для харчового задоволення армії і для переведення тої програми реорганізації армії, яка намічена мною, то в майбутньому ми з нашої армії будемо мати добрі з військового боку і морально здорові кадри для розгортання армії до трьохсот тисяч чоловік» [10, 317].


Нема сумніву, що саме завдяки взаєминам Петлюри і Пілсудського територія Польщі стала місцем порятунку численних утікачів з України: членів уряду, колишніх вояків і старшин української армії та їх сімей.


Але згодом, 18 березня 1921 року, у Ризі між Росією і Радянською Україною з однієї сторони і Польщею з другої був підписаний мирний договір. Захід остаточно зробив вибір на користь Польщі. Охоплена полум’ям громадянської війни Україна вважалася ненадійним союзником у проти більшовицькій боротьбі. Отож, національно-територіальні інтереси українців були принесені в жертву задля побудови надійного антикомуністичного бар’єру на сході Європи.


У відозві «Народе український» від 22 січня 1923 року Симон Петлюра писав: 
«В цей непевний час, коли старій культурі Європи загрожувала та страшна руїна, що сталася вже в Росії і Україні, тільки вища влада Твоя, Народе Український, з лицарським військом Твоїм боронила Україну і всю Європу від жахливої навали большевиків московських. Коли самотня армія українська в обороні всесвітньої культури являла високий зразок мужності й легендарної відваги, великі держави Європи не хотіли розуміти змагань наших національних, не хотіли відчути власних своїх інтересів. Тероризована большевицькою загрозою Європа готова була допомогти таким безнадійним авантюрам, як спроби Денікіна – Врангеля, і свідомо закривала очі свої на криваву боротьбу України, Білоруси, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована споминами про колишню могутню Росію, великодержавна Європа не хотіла допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні демократичні держави і спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського» [8, 290].


Поляки фактично зрадили свого союзника – Україну. Поведінка Пілсудського при цьому була продиктована передусім державними інтересами своєї країни. Проте Ризький договір став також поразкою і Пілсудського. Під тиском опозиційного уряду народових демократів він змушений був відійти від влади.


Однак нині Пілсудський знаний і шанований у своїй країні як всенародний герой. І Петлюра шанований у Польщі, мабуть, більше, ніж у себе – в Україні, що викликає гіркий докір і сором за українців, за Україну, за таке ставлення до Петлюри, до тих, хто виборював нашу незалежність, до власних героїв, до власної історії.


Українсько-польські стосунки у подальші часи мали здебільшого напружений характер. Однак взаємини Петлюри і Пілсудського та спільний похід 1920 року був тим історичним досвідом, який у добу новітнього відродження сприяв тому, що першою в світі Польща визнала Україну як незалежну державу і наші країни розвивають добросусідські стосунки, ведуть мирну політику, спираючись на визнання суверенітету й кордонів обох держав, на співпрацю задля зміцнення безпеки та миру в Європі.

ДЖЕРЕЛА

1. Pilsudski J. Pisma zbiorowe. – Warszawa, 1990.
2. Безручко М. Оборона Замостя 6-ю Січовою Стрілецькою дивізією Армії УНР у 1920 році. – Торонто, 1956. – 36 с.
3. Вішка О. Симон Петлюра в Польщі і у Франції (1920-1926) // Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego nastepstwa. - Torun, 1997. – S. 163-175.
4. Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння. До питання генези українсько-польського військово-політичного співробітництва 1917-1921 рр. – Львів, 1997. – 67 с.
5. Кучабський В. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. – Чикаго, 1969. – 663 с.
6. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917-1921. – Ч. 3. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР. – Прага: Прометей, 1943. – 234 с.
7. Огієнко І. Урочистий в’їзд С. Петлюри до Кам’янця-Подільського 1 травня 1920 року // Наша культура. – 1936. – Ч. 5. – С. 321-331.
8. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. – Т.1. – Нью-Йорк: УВАН у США, 1956. – 480 с.
9. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. – Т.2. – Нью-Йорк: УВАН у США – Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі, 1979. – 627 с.
10. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. – Т.3. – К.: Видавництво ім. О. Теліги, 1999. – 616 с.
11. Стахів М. Третя Совєтська республіка в Україні. – Нью-Йорк-Детройт-Скрентон, 1968. – 244 с.
12. Удовиченко О. Україна у війні за державність: історія, організація і бойові сили 1917-
1921. – К., 1995. – 206 с.
13. Українсько-московська війна 1920 року в документах. – Варшава, 1933. – 399 с.
14. Фещенко-Чопівський І. Хроніка мого життя: спогади міністра Центральної Ради та Директорії. – Житомир, 1992. – 122 с.
15. ЦВА у Варшаві. – Ф. 380, оп. 3, спр. 33. – Арк. 7-9.
16. ЦДАВО України. – Ф. 1065, оп. 2, спр. 293. – Арк. 65.
17. ЦДАВО України. – Ф. 1075, оп. 2, спр. 145. - Арк. 109-111.
18. ЦДАВО України. – Ф. 1078, оп. 4, спр. 3. – Арк. 1.
19. ЦДАВО України. – Ф. 1429, оп. 4, спр. 2. – Арк. 2.
20. ЦДАВО України. – Ф. 3696, оп. 2, спр. 425. – Арк. 33.
21. ЦДАГО України. - Ф. 269: Особисті документи К. Мацієвича.
22. ЦДІА у Львові. – Ф. 760, оп. 1, спр. 21. – Арк. 8.

До змісту журналу   "Воєнна історія" #2 за 2010 рік 


 Сергій ЛИТВИН, доктор історичних наук, професор, головний редактор журналу «Воєнна історія» 




Джерело: http://warhistory.ukrlife.org/2_10.html
Категорія: Історія | Додав: Bog_Bod (10.06.2013) | Автор: Сергій ЛИТВИН W
Переглядів: 451 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]