У романі радянського письменника Миколи Коротєєва про громадянську війну в Іспанії є такий епізод. Відступаючи з містечка, франкісти залишили на стіні напис: «Ми йдемо, але ваші дружини народять фашистів!». Щось схоже сталося в російській дійсності: після розпаду СРСР у молодої парості «народу-переможця» стали виявлятися риси давно переможених Гансів. Йдеться навіть не про скінхедів – цією «вітрянкою» благополучно перехворіли чи не всі європейські суспільства. В Росії субкультуру голомозих підлітків заступило справжнє озброєне підпілля. З’явившись в середині 2000-х, озброєні угруповання російських наці розгорнули бурхливу діяльність. Приміром, відповідальність за вбивство журналістки Анастасії Бабурової, адвоката Станіслава Маркєлова (2009 р.) та федерального судді Московського міського суду (2010 р.) взяла на себе група «БОРН». На рахунку московської групи Рино-Скачевського – 37 убивств кавказців та азіатів, на рахунку столичного відділення «Национал-социалистического общества» – 27. Останні також збиралися підірвати одну з підмосковних гідроелектростанцій, а «Петербурзька група» – спустити з рейок потяг із пасажирами з Середньої Азії… І це – лише найбільш яскраві приклади діяльності російських наці. Причому термін «наці» – зовсім не евфемізм: саме так позиціонує себе більшість цих міських партизанів. Як то кажуть, Адольф би плакав – від розчулення.
Втім, нацизм в Росії – не лише підпільне явище. Скажімо, на щорічних «Русских маршах» у Москві нацисти почуваються цілком вільно. Торік там була присутня навіть окрема «НС-колона» під прапорами з SS-івською «мертвою головою» і стилізованими свастиками. Хлопці організовано «зіґували» перед телекамерами і скандували «Национал-социализм!». Захід був легальним і, на відміну від різних «маршей несогласных», минув спокійно. Цього року російські наці «засвітилися», провівши «Русский первомай» з банерами «Национал-социализм – это порядок»і т.п. І знову все «чинно и благородно», ніби це не в Росії «MeinKampf» –заборонена книга, і через її публікацію «наїжджають» навіть на он-лайн-бібліотеки.
З дивною лояльністю ставляться в Росії і до топ-постатей нацистського руху. Скажімо, був собі такий Максим Марцинкевич на прізвисько Тесак – лідер групи скінхедів «Формат-18». Її члени фільмували свої напади на іноземців і публікували їх в Інтернеті. Відсидівши кілька років за «розпалювання ворожнечі», пан Марцинкевич… продовжив свою «режисерську» діяльність, тепер – як «мисливець на педофілів». Аніскільки не змінивши власних ідеологічних поглядів, Тесак став завсідником ефірів провідних російських телеканалів (НТВ, Рен-ТВ), а «круті» Інтернет-видання беруть у нього розлогі інтерв’ю. Варто згадати також відомого апологета нацизму Олександра Дугіна, чий «Центр консервативних досліджень» розквартирований на соціологічному фактультеті МГУ (!) під патронатом декана Володимира Добренькова.
Якщо «країна-переможниця» і справді нагуляла своє наці-дитятко від якогось там Ганса, то повитухою російського нацизму, безперечно, є офіційна Москва. Наприклад, вже згадуване «Национал-социалистическое общество» було створене за активної участі і підтримки помічника депутата Держдуми Дмітрія Румянцева, який (otempora!) єще й директором Центру з профілактики молодіжного екстремізму. Та що там Румянцев з його скінхедами – он Дмітрій Рогозін, який не так давно закликав, натякаючи на кавказців, «очистить Москву от мусора», тепер – заступник голови уряду з питань військово-промислового комплексу (раніше – представник РФ в НАТО).
Це зовсім не та ситуація, коли права рука Москви не знає, що робить ліва. Схоже, що Кремль, виявивши в країні отаку «відморожену» публіку, вирішив просто інструменталізувати її. Агресивний, позбавлений політичної суб’єктності російський нацизм – зручний інструмент для виконання брудної роботи. Тамтешній контингент не надто розбірливий у засобах, а в разі чого від колективного Квазімодо можна буде відхреститися. Власне, так і відбувається: Кремль заплющує очі на нацистські марші, але час до часу нейтралізує надто нарваних і небезпечних.
Вигоди від використання «свійського нацизму» очевидна. По-перше, він потрібен для пацифікації армії трудових мігрантів, послугами яких радо користується передусім Москва. По-друге, традиційною мішенню для наці є ліберальні та ліві опозиціонери, з якими у Кремля власні рахунки. По-третє, офіційна боротьба з фашизмом потребує наявності бодай якихось фашистів. Одна справа – лякати суспільство екстремістськими блогерами і зовсім інша – націонал-соціалістичними бойовиками, які відрізають голови таджикам. Враховуючи сучасний курс Кремля на «консерватизм», перед російськими наці можуть відкритися великі перспективи. Вже зараз кремлівські структури подають знаки уваги різним «казачєствам», «православним дружинам» та іншим організаціям чорносотенного типу – з нацистами у них більше спільного, ніж відмінного. Не виключено, що за якихось пару років «зігуюча» молодь буде «захищати» не лише расу, а й «традиційні цінності», влаштовуючи убивства та погроми.
Але нацизм – це засіб для внутрішнього ужитку. На міжнародній арені Кремль спокійно розігрує ідеологічну карту антифашизму, звинувачуючи різні країни у «реабілітації фашизму» та інших гріхах. Втім, мистецтвом бачити порошину в чужому оці Кремль оволодів ще за радянських часів, коли користувався рабською працею мільйонів в’язнів ГУЛАГу, закидаючи Заходу експлуатацію найманих робітників. Для СРСР ідеологічне лицемірство скінчилося цілковитою зневірою суспільства – коли країна розпадалася, захищати її вийшла лише купка навіжених у Москві. Чим це скінчиться для сучасної Росії – ми побачимо. І, схоже, вже незабаром.
